У той час як увага більшості індійських медіа за останні кілька тижнів була прикута до Міжнародного літературного фестивалю в Джайпурі та до сварки між журналістом Хартошем Сінгх Балем і письменником Вільямом Далрімплом, менш банальні (і разом з тим менш гламурні) події, які відбулися на Індійському мистецькому саміті, залишилися значною мірою непоміченими.

Індійський мистецький саміт було названо «найбільшим у світі ярмарком мистецтва епохи модернізму та сучасного мистецтва Індії». Налічуючи 84 галереї, які виставляють роботи близько 500 художників, цей ярмарок, з моменту свого створення в 2008 році, виріс як у розмірах, так і в престижі, та прагне стати одним із великих мистецьких ярмарків світу. Однак це мрія, якій навряд чи судилося здійснитися, оскільки індійське мистецтво та культура залишаються зв’язані обмеженнями, накладеними непередбаченою законом цензурою.

Під час третього саміту (в 2010 році саміт не проводився) організаторам через погрози довелося зняти з виставки роботи найвідомішого художника Індії Макбула Фіда Хусейна. Ашіш Ананд із Мистецької галереї Делі, який виставив картини на показ, сказав, що отримав на електронну адресу більше двох десятків загрозливих листів, деякі з них містили ненормативну лексику. «Не могли б ви припинити виставку картин цього виродка? Я як індієць украй розчарований і безумовно прагну помсти, коли дозволяють виставляти такі твори мистецтва», – йдеться в одному з листів. Враховуючи попередній досвід різних індуїстських радикальних груп – у тому числі безчинства в науково-дослідному інституті в Пуні, зрив показу фільму про гомосексуалізм та напади на редакції газет – не залишалося сумнівів, що організатори приберуть образливі картини.

Втім, наступного дня організатори саміту знову виставили роботи Хусейна, посилаючись на запевнення поліції і міністерства культури про забезпечення відповідної охорони. Це було розцінено як перемога над індуїстськими екстремістами.

У цій історії є два тривожних аспекти. По-перше, такі ж події відбувалися під час першого саміту в 2008 році і повторювалися в 2009 році. Враховуючи тупу наполегливість, із якою індуїстські радикали прагнуть продемонструвати свою силу й отримати розголос через залякування, організаторам та поліції з самого початку слід було краще підготуватися до таких погроз. Хусейн, який вважається найкращим живим художником Індії, був об’єктом переслідувань протягом кількох років. За його власним підрахунком, проти нього було відкрито близько 3000 справ. Індуїстські радикали виступили проти Хусейна, мусульманина, який зобразив індуїстську богиню в оголеному вигляді. Вони заявляють, що це ображає їх. Виставки, на яких було представлено роботи Хусейна, зазнавали регулярних нападів. Після одного з таких переслідувань 95-річний художник врешті-решт здав свій індійський паспорт і прийняв громадянство Катару.

По-друге, невизначена поведінка організаторів свідчить про (незрозумілу) відсутність не тільки довіри до служб безпеки, але й віри у власні переконання організаторів. Їхня легка згода з наміром банди лінчувальників «захищати культуру» та «стерегти моральність» індійців є свідченням того, наскільки глибоко вкоренилася атмосфера страху і залякування. Повторне виставлення картин після згоди їх зняти нівелює будь-який вплив, який би міг бути, якщо б, незважаючи на погрози, ці роботи не покидали б експозицію.

Залякування художників, письменників, інтелектуалів та журналістів з боку правих екстремістів на сьогодні є визнаним фактом повсякденного життя. На початку цього року 20-річний лідер «Юва Сена» (Yuva Sena), молодіжного крила радикальної націоналістичної партії «Шив Сена» (Shiv Sena), молодий Адітья Таккерей, зажадав, щоб Університет Мумбаї виключив із програми роман Рохінтона Містрі «Така довга мандрівка» (Such a Long Journey) (1991), тому що, за його словами, роман ображає махараштрійців. Ректор університету зі шкіри ліз, щоб виконати цю вимогу. Коли «Шив Сена» зажадала, щоб продюсер Каран Йохан змінив назву вигаданого журналу Bombay Beat на Mumbai Beat, у своєму художньому фільмі «Прокидайся, Сіде» (Wake Up Sid), продюсер кинувся плазувати у вибаченнях. Слід нагадати, що Індія була першою країною, яка заборонила «Сатанинські вірші» Салмана Рушді.

Хоча це й сумно, але важко звинувачувати режисерів і письменників за їхню безхарактерність. Свободу слова має підтримувати держава, і проти тих, хто бере участь у насильницькому цензуруванні, має бути вжито відповідних заходів. Тим не менш, поліція не тільки байдужа й неефективна, але іноді й сама бере в цьому участь. У 2006 році художня виставка в Мумбаї під назвою Tits, Clits ‘n’ Elephant Dick («Цицьки, піськи і член слона») викликала один-єдиний протест від жінки, яка вважала цю виставку непристойною. Поліція Мумбаї негайно арештувала художників за порушення законів проти непристойності.

Все це засвідчує, наскільки звикла ця нібито ліберальна демократія до цензури і наскільки звично для індійської культури, що якась стаття про панування британців над індійським літературним світом викликає бурхливу полеміку в індійських газетах і блогах. На жаль, коли з наших швидко загниваючих громадянських свобод у черговий раз викидають ще один елемент, ми це легко приймаємо і швидко забуваємо.

Лео Мірані, редактор видання Time Out guide to Mumbai and Goa

Index on Censorship, переклад – «Медіаграмотність»